А ненька виховала сина
Героєм став він на віки
А інша народила свина.
Щоб кидав зверху матюки
Бо мати має бач, борги
У піджаку кабан пузатий
Йому всі люди – вороги!
Холодний вітер дме у вікна
А в душу – суму сивина.
Вона сама ростила сина
Його забрала та війна.
Забрала зрада віковічна
Оті всесвітні пацюки
КАБАН вверхах сміявся зично
Йому плювать.. Чужі батьки!
Йому начхать що мати сина
Сама збирала на війну,
І лікувала й поховала.
Кричала: Сину я помру..
Та руки сонце обхопили
Неначе сина обняла!
Мов ПТАХА БІЛА КРАЙ МОГИЛИ
ДО МАМИ КРИЛА ПРОСТЯГЛА!
Та не одна такая мати
Мільони, тисячі стоять!
На тих могилх де солдати
Ще з 41 першого лежать.
Ой, Чоні свитки, зовсім діти!
Яких та Жукова Свиня ,
Не вміла серцем пожаліти,
Вбивала тисячі щодня!
Аби ж була та перемога!
Аби та й взяти висоту!
Тепер в багні такі ж дороги
Ті ж генерали навиду!
Ті ж генерали, ті ж погони!
Усмішка та ж, не їх сини..
Вмирають у котлі сьогодні,
Комуся ласої війни!
Бахмута пекло, Іловайське…
Авдівські важкі піски
Де ж Ви, провладні генерали?
Де ж ті, чиновницькі полки?
Бо іздоля чекає мати
Бо син вже кличе “на верхи”..
Вас, сучі діти, до розплати.
За всі гріхи..Страшні Гріхи!
Ан. БУК-Стефко
ГОВЕРЛА: КРАСИВА ТА НЕБЕЗПЕЧНА
ГОВЕРЛА: КРАСИВА ТА НЕБЕЗПЕЧНА(З ЩОДЕННИКА ТУРИСТА. АВТ.АНФІСА БУКРЄЕВА)
Подорож на найвищу гору України, Говерлу завжди вражаюча. Одначе, є в ній як плюси, так і мінуси. По-перше, туристу треба ще перед поїздкою усвідомити що Говерла як будь-яка гора, ховає чисельні небезпеки. Тож, розслаблятися не варто! Однак, розчаровуватися у подорожі теж не слід! Мандри на Говерлу – неабияка пам’ятна подія!
Пішки
Зазвичай шлях на найвищу гору України починається від пропускного пункту, що знаходиться за 8 кілометрів від Говерли.
До цього місця більша частина мандрівників дістається на транспорті туристичних компаній або на власних авто. Коли чотириколісний «під рукою» – це значно полегшує мандри. Нажаль, з громадським транспортом в Карпатах не усе гаразд! Тож, якщо Ви вирішили подорожувати «пішим ходом» – готуйтеся до несподіванок.
До бази Заросляк що знаходиться біля підніжжя Говерли, не ходить жодна громадська маршрутка чи автобус! Тож від КПП вам прийдеться подолати ще не менше як 8 км шляху до підніжжя Говерли.
Та вернемося до подорожі. Біля КПП нас зустріла невелика черга з машин та людей. Справа в тому що усі хто бажає потрапити на Говерлу – мають пройти КПП та зареєструватися там: вказати кількість чоловік у туристичній групі, яким маршрутом ви йдете і який час він у вас займе. Для чого це? Реєстрація – суто формальність! Лише одна людина показує паспорт чи ще якийсь документ й вказує загальну кількість подорожуючих. Головне на КПП -оплата. 20 грн за дорослого, 10 – за дитину. Імаєте змогу продовжити шлях. А ваша безпека- то вже окрема справа, бо ж н КПП не для того аби відслідковувати чи ви повернулися з гір чи ні.Та чи ж що може щось погоне статися у Карпатах? Ні, такі мислі не приходять у голову молодим та енергійним туристам.
Тож гайда до Говерли!
В нашому варіанті – пішки. Та це не зіпсувало настрою! Яка гарна природа навкруги: величний ліс, мальовничі урвища та вируючі потоки Прута й попереду – пряма дорога, якою не заблукає й дитина. Одначе, майте на увазі: про мобільний зв’язок на дорозі до бази Заросяк що під Говрелою – забувайте!
Він з’являється лише біля Говерли, де-ін-де на горі та й то не часто. Тож попереду – кілометри тиші. От і стаціонарних телефонів на випадок екстреної ситуації ніде немає( хоча як на мене вони тут потрібні!). Йдемо, йдемо, йдемо, аж ноги відпадають. Але як навколо казково красиво! Над нами хитають шапками смереки, вирує Прут, ніби сміється звисока якась птаха.
Згодом проїжджі туристи таки зжалилися – підвезли на до бази Заросляк.
Жажлива дорога
Їхати – не йти. Одначе подорож на авто теж має свій екстрим в Карпатах. Через жахливу дорогу, їхали ми до Говерли не більше 20 км в годину. Місцеві шляхи дуже розбиті, як і місточки через річища – усе потребує уваги та ремонту та з роком в рік немає змін, точніше має зміни але в бік погіршення.
Вибаглива гораОсь нарешті перед нами й база Заросляк: з автомобільною стоянкою і сувенірним рядом де можна знайти багато цікавинок, неподалік працює й гуцульська кухня.Та не варто занадто заглиблюватись у сувеніри та набивання шлунку! Пам’ятайте: йти на Говерлу треба не з купою сувенірів та торбою їжі – з гарними думками та з патріотизмом у серці!
Також не збудьте взяти з собою теплі речі, воду й плащ. Пам’ятайте: у Говерли досить перемінливий характер, тож якщо біля підніжжя світить сонце – це ще не означає що на вершечку вас не зустрінуть град та гроза!
Нам пощастило з погодою. Сонячна днина не зіпсувалася дощем. Тож підйом видався нескладним. Загалом на Говерлу можна піднятися трьома маршрутами, що відзначені маркерами вздовж шляху: синій, зелений та жовтий. Щоб не заблукати – оберіть потрібний колір маркера та йдіть ним. Зелений – пологій, легший, але довший (приблизний час підйому – 2.5 години). Синій – крутіший, але швидший (час підйому – 2 години).
Дорога починається завжди у лісі. Тут красиво але простувати не так просто, бо кожен крок – як по сходинках. От тільки під ногами – слизькі корені дерева внизу – урвище. Та не поспішаємо, часто спиняємося, милуватися краєвидами. Вони чарівні! Знизу в урвищах гуде Прут, шипить, стрибає валунами, на головами хитаються смереки.Після лісу доводиться пробиратися через кущі, далі – найбільш складний шлях: між камінням.
Усе вгору та вгору…Та , здається що вже от-от вершечок. Тим більше що туристи попереду «вказують шлях». Та що це! Тяжке розчарування? Ми уже майже на вершині, але тут розуміємо, що це не вершина Говерли – лише так звана Говреляна.
А до вершини доведеться йти майже стільки, скільки пройшов. Далі вас очікують кілька підйомів, які ставатимуть щораз крутішими. Але які мальовничі схили, які луги гірські зустрічаються на них! Захоплює дихання від краєвиду, чистоти повітря!
Дорече… Варто додати, що на Говерлі , ані біля неї( по шляху підйому) ми не зустріли ніякого медичного пункту чи чогось іще. От і лісничих, єгерів, працівників МЧС, що чергують на випадок потреби у допомозі – не видко.
Виникає питання, як швидко до людини якій стало погано з серцем дістанеться рятівна група?
Тож, роблю висновок: Говрела мабуть, сама турбується, охороняє туристів від надзвичайних ситуацій. А ситуацій тут може бути багато: ви можете підвернути ноги, отримати удар блискавою, бути травмовані камінням, що часвід часу котяться звершечку гори, зрушені ногами туристів…Одначе про небезпеку на Говерлі ніяких об’яв ми не побачили …
Одне тільки – зустрічалися на горі таблички які на яких зображені фото з загиблими туристами.
Та що це я так песимістично… З нами статися нічого не може!
Говерла -гора не для тих, хто вірить у допомогу та будь-який захист влади!):
Пісня про Дніпро
Нам додатково пощастило на підйомі.
Попереду йшли туристи з Рівненської області й співали українські пісні, пісні на слова Тараса Шевченко. Їх спів став додатковою духовною підтримкою. Тож, за якісь 2 години ми були вже на вершечку гори, де нас зустріло сонце, вітер та велика купа казкових білявих хмаринок, до яких здавалося, можна рукою торкнутися.
Думаєте що на вершечку гори відсутня цивілізація? А от і ні.. Тут вас напоять кавою та чаєм та ще й нагороду дадуть «за підйом»(однак усе не безкоштовно).
Тож, на вершечку Говерли нас зустрів український туристичний сервіз: з сувенірами та смаколиками.Трохи підкріпившись чаєм та власними бутербродами, одягши на шию медаль за 30 гривень з надписом «Підкорив Говерлу», разом з іншими туристами зачаровано споглядаємо чудовий краєвид, що відкривається з гори. Та чуєте: поруч лунає півня про Дніпро! Так!
Це, ніби на нашу честь, колишній воїн батальйону «Айдар» з Рівного(за позивним «Баритон») співає «Реве та стогне Дніпр широкий!»Слухаючи його, ніби вертаємося думками додому.
Хочеться крикнути з висоти гори:
«Гей, як ти там, друже Дніпро! Пробудися! Говерла закликає!»
І ще… про сміття.Здавалося мені, що турист – людина що любить природу… Але як виявляється це далеко від істини…. Бо на Говерлу підіймаються й суто заради «статусу»… Аби потім горлати що «Я там був»… Та те що Ви десь були не робить з Вас людину! Будьте людиною вже на початку шляху й під час нього…
Бо на Говерлі нині від туристів стільки сміття…Що аж гірко стає і за Державу і за народ наш.Хочеться з мішечком туди прийти та позбирати. (Дещо ми й збирали). Дуже неприємно, що навіть деякі знайомі туристи кидали металеві пляшки з енергетику… Чесно? Хотілося пику набити. Не знаю вже, що про нас думають місцеві…
Говерла –то обличчя України. Не забруднюйте її! Не робіть дописи на каміннях, на кшталт: Тут були: «Тосік та Мурзик». Дорече, Дніпро… ваш надпис що тут були ми побачили.. Було соромно! Дуже соромно…А ВАМ?
Вчиться бути УКРАЇНЦЯМИ, любі ТУРИСТИ! Українській же владі раджу бодай трохи опікуватися Українськими Карпатами. Вкладати бодай на: розвиток доріг, мостів, медицини, МНС гроші…
Бо Карпати – то є Душа України!
Дякую за підтримку розвитоку сайту Приват Банк 5168745604264090
Привиди Самарського Монастиря
Серце так і кличе у мандри. Але куди поїхати так, щоб і місце розташовувалося недалечко від Дніпра, й було мальовниче, багате легендами, історично цікаве? Пометикувавши трохи, обираємо духовну святиню, що здавна особливо шанувалася серед українців, бо вважалася захисницею козацтва, вільних душ — Самарський Пустинно-Миколаївський монастир.
Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.
Під спів пташиний
У дорозі — вже майже годину, шлях добігає кінця, а серце тріпоче в очікуванні дива. Із м. Новомосковськ звертаємо на Піщанку й ось-ось маємо з’їхати з головного автошляху — в бік півострова, на якому й розташувався монастир. Дорога пролягає через мальовничий лісок, звивається змійкою серед високих дерев. Раптом у відчинене вікно машини вриваються пахощі трав та квітів, і нас заколисує піснями чудернацький голосистий хор. То спів пташок стрічає біля козацької святині.
«Як тут гарно! Як дихається вільно!» — зазначає наш водій і краєзнавець пан Анатолій. Важко із цим не погодитись. Ще хвилина — й помічаємо відбудовану дзвіницю, сяючі на сонці куполи та хрести, мов мереживом кованим вкриті.
«Що ж ми тут робитимемо? Чи захочуть з нами поспілкуватися місцеві монахи?» — спадає на думку.
Мов почувши це, з монастирської будівлі виходить монах, пан Микола. Немолодий уже чоловік, проте, жвавий та усміхнений.
«До нас гості! Заходьте. Як забажаєте — розповім про історію монастиря, покажу найцікавіші місця», — мовить він доброзичливо.
За розмовою розуміємо, що нам неабияк пощастило з гідом. Новий знайомий — людина відкрита та захоплена історією України, цих місць. Скільки усього нам розповів ченець Микола!
До того ж провів у найдивовижнішу частину святині — монастирські підвали, де нині знаходяться дві підземні церкви. Та про це — поступово…
Козацький батько
За офіційними даними, святиню засновано на початку XVII століття ченцем Паїсієм. Та в датах є певна неточність,бо вже в 1576 році в грамоті польсько-литовського короля Стефана Баторія згадується «місто Самарь з монастирем і перевозом». Тож маємо вагомі підстави вважати, що загалом обитель уже й до цього існувала, тобто є значно давнішою. Дослідники стверджують, що Самарському монастирю не менш як 800 років. Місцина ж, де розташувалася святиня, була добре обжита людьми ще задовго до цього.
За часів козацтва січовики часто приїздили до монастиря, аби відпочити душею, ставали поруч на зимівлю, перебували тут на лікуванні (місцева джерельна вода вважалася цілющою). Крім того, часто старі воїни доживали свого віку у монастирі. Але який вигляд він мав за тих часів? Відомо, що святиня складалася з церкви, шпиталю, дзвіниці й навіть школи. Запоріжці завжди щедро фінансували дану обитель.
Та й не дивно — тоді тут навіть казна козацька була й клейноди переховували!
Загалом, історія обителі не була спокійною, як і життя козаків. У 1687 році поруч зі святинею москалі вирішили спорудити Богородицьке містечко. Це будівництво досить занепокоїло запорожців, і вони категорично висловили своє невдоволення російській імперській владі. Ченці Самарської обителі також підтримали козаків. Тоді російські війська оточили монастир і разом із козаками, монахами, які зі зброєю захищали святиню, піддали тортурам. Так будівлю було варварськи зруйновано.
Згодом козаки відбудували її, але й надалі вона неодноразово опинялася у вогняному вирі життя країни, вважалася прихильницею вільного козацтва, його берегинею. У 1791 році монастир перетворили на Будинок катеринославських архієреїв. Упродовж ХІХ ст. на місці старого комплексу з’явився новий архітектурний ансамбль. На території монастиря побудовано й дзвіницю заввишки 96 метрів (такої ж висоти була й дзвіниця Києво-Печерської лаври. — Прим. авт.). Та новий розквіт знищили революції.
Примари минулого
У 1930 році Самарський Свято-Миколаївський — скасований комуністичною владою. Жорстоких тортур зазнають не тільки ченці, але й церковні будівлі — їх пограбовано, знищено й саму дзвіницю. У ті роки історія давньої святині відзначилася найжахливішими сторінками.
Ще й досі про це пошепки розповідають ченці: «Тут таємно діяв певний бактеріологічний інститут, що проводив власні випробування й на діточках. Бідні діти часто від тих тортур помирали! І їхні маленькі тіла скидали у вапняну яму, що розташовувалася неподалік. Аби вже ніхто не знайшов отих безневинних жертв!» Нині зазначене місце знаходиться неподалік входу в монастир…
Така оповідь навряд чи налаштовує на позитив. Тож, почувши подібне, ми були пригнічені. Проте навколишня природа, старовинна архітектура монастиря — усе це швидко розвіяло сумні думки. Та й наш гід не дав засумувати. Показав гарно доглянуті сад, монастирські городи. Слід зауважити, що деякі старі будівлі потребують нагального ремонту, мають численні тріщини. Проте — цікаві архітектурно, мальовничо вписуються в навколишній пейзаж зі звивистою річечкою Самарчук (притока Самари), що обіймає монастир із двох боків.
Зараз колишня козацька святиня об’єднує чотири храми: Свято-Миколаївський, трапезний — Антонія і Феодосія Києво-Печерських, Преображенський і підземний храм Кирика й Улити.
Ведучи нас монастирським подвір’ям, ченець Микола згадує про одного з найвідоміших тутешніх меценатів Кирила Тарловського (1709-1784), який іще відомий історії запорізького козацтва як «дикий піп». Біографія цього героя гідна пера романіста. Отцю Кирилу випала доля обвінчати доньку першого російського імператора Петра I, Єлизавету Петрівну, з козацьким сином Олексою Розумом, майбутнім князем Олексієм Розумовським! Та коли на престол зійшла Катерина II, священику, який доти користувався при дворі чималими почестями, довелося тікати від гніву «шаленої імператриці». Якось запорозькі козаки наздогнали у Придніпровських степах брудну, ніби здичавілу, людину, нагодували. За розмовою із подивом довідалися, що це досить освідчений священик. Запропонували йому очолити Січову церкву. До самої смерті Кирило Тарловський старанно опікувався Самарським Свято-Миколаївським Пустельним чоловічим монастирем. Трудами «дикого попа», щедрістю колишніх запорозьких військових старшин у монастирі замість старого дерев’яного собору було закладено кам’яний храм, відбудовано монастирські будівлі. Кажуть, десь тут, під мурами церковними, й поховано Тарловського. Та й не його одного!
«Нещодавно під вагою машини під будівлею церкви провалилася земля й відрилася велика ніша (алтарна частина)», — розповідає ченець Микола. Там було виявлено не одне поховання священиків та монахів, котрі служили у монастирі. Та досліджувати поховання не стали — монахи замурували провалля, що утворилося під усю алтарну частину. Це ж чимала кімната за розмірами!
Загалом монастир Самарський — доволі містичне місце. Прочани й навіть монахи кажуть, що часто бачать у монастирі привидів, зокрема привід якогось ченця, який мандрує святинею ночами, ніби боронить її від злих людей. От і образи січовиків, гетьманів деколи виринають поруч монастиря, у його келіях. Розмірковуючи про містичне, спускаємося до підземелля.
Тут вогко й темно, але ж яка цікава архітектурна споруда. Цегляна кладка нагадує часи Київської Русі. Схоже можна побачити у фільмі «Іван Васильович міняє професію». Ніби давній древній Кремль чи Київ! Певно, для сучасних будівельників було б цікаво вивчити технологію подібної кладки.
Відійшовши трохи далі з камерою, раптом помічаємо, як якась тінь рухається поруч. «Хтось тут є ще, крім нас?» — запитуємо у монаха. Пан Микола впевнено зазначає: «Нікого».
Згодом знову відчуваємо присутність сторонньої істоти. А може — духа? Ще неодноразово бачимо тіні, обриси людей, які наче рухаються коридором. На ще одне зауваження, що «хтось тут є», монах лишень посміхається: «Тут часто бачать привидів».
Може, то монахи чи козаки, а може, розстріляні за часів вітчизняної чи замордовані діти? Трохи лячно стає на серці.
Та чи можна залякати журналіста привидами? Ні. Намагаємося зробити більше цікавих світлин і знову віддаляємося у самоту коридорів. Зрештою, помічаємо нове диво — біля підземної церкви у вузеньку нішу віконечка залітає пташечка. Підійшовши її роздивитися, бачимо алтарну частину підземної церкви. Вона складається з кількох ікон та лампадок. «Церква не є розписаною, але це не заважає розмові з Богом», — додає ченець Микола.
Дійсно, у тутешніх підземних лабіринтах та храмах відчутно певну таємницю, душа тут, ніби на сповіді, — на сповіді перед тими, хто захищав Україну, хто відчайдушно шанував козацьку святиню й захисницю вільного народу — Самарський Пустинно-Миколаївський монастир.
Анфіса Букреєва-Стефко,
фото автора
підтримати розвиток каналу Приват Банк 5168745604264090
ДЯКУЮ ЗА ПІДТРИМКУ!
РИБАЛЬСЬКЕ: ДРЕВНЯ КОЗАЦЬКА ЗЕМЛЯ
автор – Анфіса Букреєва-Стефко
На цих землях у різні часи мешкали: скіфи, готи, гуни, праслов’яни, займалися риболовним промислом козаки, а після руйнації Запорізької Вольниці – розташувалася одна з най заможніших на Україні німецьких колоній. Селище Рибальське можна назвати родзинкою Дніпра та Дніпропетровщини загалом. Величні пейзажи, з широкими річковими руковами, наповнені пташиним клекотом плавні, мальовничі острови, високі береги та кургани, на яких ніби ще чутно кроки скіфів, козаків. Дивовижна історія цих земель – захопить най вибагливішого слухача. Мені пощастило народитися тут, зробити перші кроки на цій святій землі, тож хочу розповісти Вам про її дива та розкрити деякі маловідомі факти
З високої могили
З високої скіфської могили, що є одним з улюблених місць відпочинку рибальчан(розташувалася за кілометр вище центра селища) добре видко Новомосковськ, Одинківку, Олександрівку, Ігрень.
Яка тут дивовижна точка для обзору! Можна годинами споглядати за рухом життя, міркувати, мріяти, мислити.
Одне погано: неподалік утворилося штучне звалище(на нього фури звозлять ночами сміття). Тож отой великий скіфський курган нині беззахисний перед волею людей, його часто використовують для недбалих авто-розваг сучасні мажори… Заїжджають на верхівку з авто, не рахуються з тим що ця пам’ятка старовини може бути знищена колесами. Тож, ковил, інші пахучі споконвічні наші степові трави, мов на очах вмирають під колесами вандалів за кермом. Яка жахлива втрата бо ж отой курган, здолавши не менше тисячі років життєвого шляху, збережений долею від вогненного виру Вітчизняної, – за якісь рік-два затоптало, розчавлено сучасними варварами!
Ще раніше пропав з кургану старовинний камінь з надписом «Тут поховано козаків». Тож, нажаль, ми втрачаємо свідків минулого…
Чи не губимо з ними й кращу частину себе?
Час Колоністів
Рибальське можна назвати селищем, що єднає нації, бо ж історично так склалося, що ця місцина стала рідною для представників багатьох народів, які тривалий час тут хазяювали. Лишили в цих степах свій слід: скіфи(їх чисельні кургани ще й нині височіють), половці, готи, гуни, татари. От і козаки –запорожці часто бували тут. Січовики мали зимівники й ловили рибу для потреб товариства на річці Самарка(нині – Самара), збирали мед диких бджіл у тутешніх (здебільше дубових) лісах, що раніше хитали головами уздовж Самарки. Загалом, в часи запоріжців ці землі уважно охоронялися. На курганах у степу вартували козаки, вдивлялись у розлив ріки, на схили балок, з північного боку яких могла з’явитися татарва. Нажаль часи козацтва минули й прадавні ліси були вирубані під час активної колонізації(колонізація відбувалася з рішення Катерини ІІ) земель німцями та переселенцями з Голландії, євреями.
В 1762-63 роках імператриця Карина ІІ видала Маніфести, якими запросила німців та євреїв «селитися на вільних землях України». Колоністам надавали по 65 десятин землі на кожну душу, грошову підтримку, звільнили від податків та служби у війську, вони отримали ще й право на внутрішнє самоврядування колоній. І одразу на Україну поринули переселенці з околиць Данцига(наразі місто Гданськ, Польща). Тутешнє Рибальське урочище їм вельми сподобалося.
Приїжджі заснували колонію з назвою Фішерсдорф(що перекладається як земля рибна .. чи Рибальськ), мали коптильні, збудували кірху, школу, розробили гранітний кар’єр, працювала у колонії й власна риболовецька артіль, було зерносховище.
Загалом, колонія здебільше походила на містечко. Тут керувала вибрана на загальних зборах верхівка: староста – «Шульц» та його помічники. От і зовні селище скидалося на місто: чіткі лінії вулиць окреслені рядами: акаціями, тополями, ясенями. А за ними, мов під охороною, на сонечку сяяли вікнами чистенькі чепурні хатинки, щедро засаджені квітами.
Мешкали у Фішерсдорфі в більшості послідовники реформатора католицької віри, Мартина Лютера, й передусім опікувалися освітою молоді. Тож, не встигла з’явитися колонія, як вже в біля 1800-1820 року тут звели школу. Згодом в цій школі вже вчилися не тільки німецькі діти а й українці, поляки, греки, росіяни, тощо.
Міцніли й родинні відносити між представниками різних народів, що селилися у Рибальському. Тутешні українці та росіяни добре розуміли німецьку та польську, от і переселенці з Данцигу що називається, просякли українською культурою.
Та нові часи внесли негативні зміни. З так званою жовтневою революцією та подальшими роками випробувань й колективізації, ці землі, люди що тут мешкали, зазнали значного нищення. В 1930 році кірху пошкоджено та закрито, на її місці з’явився клуб. Та цим зміни не завершилися: колонією ходили комісари, забирали у селян останнє.
Сталінські часи довершили почате. За селом нескорених духом розстрілювали(нині, за словами старожил, там десь є спільна могила). Більшість же німців та поляків що тут мешкали, за наказом Сталіна вагонами, мов скот, вивезли у далекий Сибір, Казахстан. Відомо, що у вождя пролетаріату існувала манія ворогів. Та чи були ворогами «Країні Рад» поселенці з Рибальського, що багато років годували комуністів власною працею? Впевнена, що ні!
Під час Вітчизняної на території селища точилися запеклі бої. Про них й нині нагадують рештки майже рівних ліній що лишили окопи. Вони, борознами, розрізають гористий степ з лівого боку Рибальського(ближче до Кар’єру).
От і біля нинішньої ЗОШ №109 в так званому «Шкільному саді», місцеві діти зимою полюбляють кататися санчатами хвилястими схилами, що утворилися через чисельні окопи які й тут були. Кажуть багато виявляли загиблих на цих місцях, тож мов на згадку про них, земля повесні щедро покривається квітами на схилах Рибальского.
Рай під Сонцем
Офіційно вважається, що за часів козаків на цих землях були так звані «Дикі поля» й заселення місцевості відбулося лише з волі Катерини ІІ… Та чи ж не викликає це усмішку у того хто розуміє, які багатства ховала означена заможна місцина здавна? Чи ж можна повірити у те що тут не меншали люди ще до колонізації? То для чого ж над селищем височіють кургани? Та на це питання, сподіваюся, якось дадуть відповідь науковці. Я ж хочу згадати ще одну родзинку Рибальського -річку Самару.
Самара чи Самарка, вважалася у різних народів «святою». На високий статус натякає сама назва ріки: «Сама-Ра» – себто «сама є Сонце» – це ріка, де сходило сонце чи яку яскраво осяює світило. А може через те так називали цю ріку, що в старі часи вона буквально віддзеркалювала на сонці чисельними рибинами, яких(подейкують старожили), й після Вітчизняної війни шугало у водах незліченно. Тож мій дід після Вітчизняної міг купити у місцевих рибалок за якісь копійки одразу кілька відер доброї риби.
Що вже казати за старі часи! За козаків та ще при колоністах-німцях, в Самарі водилися навіть осетрові! Тутешні води до побудови Запорізької ГРЕС, були по весні бурхливими, тож осетрові їх полюбляли.
Не тільки німці та запорожці на цій землі рибалили здавна. Так вже повелося, що ще за часи існування так званої Богородицької фортеці й ще раніше – за містечка козацького Стара Самарь( яке нині поглинуло селище Шевченкове), навпроти Рибальського, через річку, був перевіз.
Й маючи (ще до 1646 року)статус вільного козацького містечка, Стара Самарь активно торгувала з представниками різних націй. Тож, на її землях, у тутешньому щедрому природному раї, здавна уживалася ціла купа народів.
Свідченням того що тут здавна утворилася так би мовити «міжнаціональна спільнота» є прізвища, які домінували й після війни в Рибальському.
В місцевій школі вчилися: греки Бабиууси, німці: Медзгери, Монгальди, Цайгери, Куни, Дель, Мутнери, поляки: Роцькі, Левицькі, Махновські, Сиритські, Рудницькі, Комаровські, Сладковські, Яворські, Калиновські, литовці Бітус, та : Жуломуси, Пігури, Критскі Лисенки, Харуки, Бейди, Третьяки, Кандиби, Галушки, Стародубцеви, зустрічалися й болгари, шведи, тощо. Багато хто з них -нащадки поселенців ще до часів Катерини.
Тож, не здивуюся якщо колись на цих землях( ще у древні часи Київської Руси), існувало невеличке місто. Та мені можуть заперечити науковці, «Де ж свідчення того що тут, на Лівому берегу Самари здавна жили люди, бо ж будиночків не лишилося, тощо..»
Одначе й експедицій глибоких з дослідження цієї місцини у археологів не було. Досліджували місцеві кургани, але саме селище Рибальське та його прилеглі землі(що містять й поховання часів громадянської, Вітчизняної), досі є білою плямою на археологічній мапі.
Степи та байраки – то одне з найбільших див Рибальського. Величні, розрізані посадками, мов вартові, вони зверху, як кажуть місцеві жителі, «з Гори», щодня споглядають не тільки на селище, а й на місто Дніпро, що мов величний бастіон, виринає здалека. Степи хитають головами пахучих трав, милуються чудовим розливом Самари, устям її впадіння у Дніпро, що знаходиться з самого початку селища, біля Рибальського кар’єру.
Десь тут був Артур..
Загалом, Рибальське – вельми цікаве селище та навіть легендарне. Кілька років тому оприлюднено дослідження дніпровського краєзнавця, дослідника Готського королівства Андрія Карнауха. Воно свідчить про те, що історія готів що жили на території сучасного міста Дніпра(на його лівому березі), знайшла яскраве відображення в британо-французькій легенді про короля Артура. Звичайно, ця притча 700 років свого формування зазнала багато змін, та за основу британці взяли саме сюжети історії наших земель. Згідно з легендою, так зване місто Камелот лежало на «караванному шляху по величезній бурхливій річці що перетинала всю країну».
Чи була така водна артерія в стародавній Англії? «Єдиною подібною річкою в Європі в стародавні і середні віки був Дніпро!» – вважає науковець Андрій Карнаух. Саме по ньому пролягав шлях із варяг у греки, що згадується ще в римських і візантійських літописах за часів Київської Русі.
Але, де ж могло розташовуватися славне місто Камелот?
Дніпровський дослідник схиляється до думки, що, швидше за все, готський “Камелот” розташовувався неподалік Самари.
Бо ж ці місця з давніх часів були “ключовим пунктом” в транспортній мережі Праукраїни і “одним з ключових пунктів «Шляхів з варяг у греки”.
Цікаво, що, за згадками місцевих жителів, на місці Рибальського кар’єру, на самому верху знищеної гори, до Вітчизняної війни можна було побачити частину дивної кам’яної площі, так званий майдан. Навколо нього, як англійський Стоунхендж, симетрично стояли величезні гранітні брили. Кам’яна площа нагадувала круглий стіл … Чи не славетний то був стіл короля Артура? Колись, ще у дитинстві я теж почула про щось подібне від бабусі й дідуся. Дід казав, що на цій горі(за розповіддю його прадіда), була чи то кузня чи то щось подібне – бо весь час горіло вогнище.
Можливо що це лише припущення та вигадки. Одначе, за згадкою старожил селища, в часи окупації Германію, біля Рибальського та саме в Рибальському кар’єрі, проводили розкопки представники організації «Ананербе».
Що вони тут шукали? Лишається загадкою. Може рештки готського короля, Германаріха? Тож, скорше за все з подальшою розробкою кар’єру втрачена значна частина історії Рибальського та при самарських земель.
Попове пекло(стара легенда)
Всього в декількох кілометрах від Усть-Самарського моста (міст в селище Рибальський збоку Придніпровська) знаходиться ще один автомобільний міст, Самарський (збудований в 1957р). З місцем, на якому зведений цей міст, пов’язана цікава легенда. За часів козацтва переправлялися по р.Самара(чи Самарка як козаки називали) монахи з церковним начинням, яке везли в Пустельний Самарський монастир. Але трапилася біда. Коли монастирські брати на човнах досягли місця на річці, де нині височіє міст – на водній гладі піднявся сильний смерч, перевернув човна з поклажею, ось і священикам врятуватися не вдалося. «Нікого не лишилася в живих!» – розповідає легенда. Козаки, які мали на цих землях зимівники, намагалися врятувати ченців, та не встигли. Занадто розбушувалася стихія! Так це місце на Самарі і стали назвати «Попове пекло». А в Радянські часи тут побудували автомобільний міст. Та, подейкують, будівельники залишилися незадоволені з вибором місця для зведення споруди – тутешні ґрунти виявилися нестійкими, в них велика кількість підводних пустот та ям, ось і річка в цьому місці багата джерелами і бурхливими вирами. Тож вже не один раз той міст ремонтували але він і далі руйнується. Кажуть недобре тут місце де збудували, бо ж під час будівництва душі монахів лишилися незадоволеними що їх потурбували.
Козацький колодязь
Взагалі з річкою Самарою пов’язано маса легенд. Одна з них, – про зачарований колодязь. У запорожців на річці Самарі (Самарка) споконвіку був колодязь, який мав чудодійну силу. «Якщо освятити його в посуху, – негайно всі околиці Оросить дощем» – розповідають стародавні літописи. Називався колодязь «криничка Султанка» і по легенді розташовувався він на землях десь біля Самари, на Лівому березі. За часів козацтва, на цій території відбулися ряд кривавих битв, одна з них відображена нашим народом в «Думі про трьох братів самарських». У цій пісні оспівується відвага трьох братів – козаків, полеглих в битві за рідну землю. Місце, де стояла диво-криниця, історикам не відомо, але чисельні балки та яри понад Самарю в селищі Рибальське можуть бути одним з таких місць. Тим більше що є в Рибальську й старі колодязі, які викопано ще за часів козацтва.
Сом – вбивця
На островах та в річкових заводях поруч Рибальського водилися й водяться досі великі Соми. Про одного з них розповів мені якось місцевий водолаз, що перевіряє будівельні споруди моста.
«У нас тут дива на дивах! Якось я перевіряв моста та побачив надзвичайно великого сома під ним. Мов корова завбільшки! Він на мене накинувся, мало не втопив.» Можна було би не повірити цій оповіді, але…
Я й раніше від старожил чула легенду: «Були раніше у водних нетрях та ямах, величезні чудовиська-соми! Один з таких гігантів жив в часи коли ще чумаки були – їздили поруч Рибальського, старим шляхом, за сіллю.
Тоді якось отут, біля плавнів, поруч Рибальського кар’єру, чумак проїздив й на нього напав отакий величезний сом. Ледь з возом у воду не затяг бідолаху!
Козаки почули крики бідаки й врятували його, а сома вбили. То такий він великий був, що ледь витягли з води двома волами.
Взагалі рибальський край щедрий на легенди, гідні пера й Миколи Гоголя.
Серед най цікавіших– розповідь про змія Василіска, що мешкав на одному з місцевих островів. Той змій був величезний мов дракон – мав ріжки на голові й панцир. Гад не вмів кусати людей, бо не мав зубів, але здатен був задавити під собою людину та навіть коня повалити.
Подейкують, втекти від нього майже не було шансів. Врятуватися можна було лишень не дивлячись зміюці у очі та тікаючи чимдуж.
Зміюка мала гіпнотичний дар. Хто в очі її зазирне – покірно йшов у обійми смерті. Цікаво що досі на Самарі деякі рибалки зустрічають зміїв з ріжками на голові, одначе ці рептилії невеличких розмірів.
Страшна панночка
Якщо ви думаєте, що вампіри – це тільки в Трансільванії, то помиляєтеся. Історія Рибальського й навколишніх земель також зберігає масу містичних фактів! До Жовтневої Революції, на території земель нинішнього Самарського району та частини земель селища Рибальське жив багатий поміщик, у нього було кілька дочок. І все б нічого, та одна з дівчат мала поводилася дивно – вночі тікала з дому. Куди ходила – не пам’ятала і тільки одяг був на ній порваний, обличчя і руки в крові.
Спочатку поміщик думав, що хтось знущається над донькою. Так з часом виявилися більш жахливі подробиці. В Рибальську поширилися чутки, що якась людиноподібна істота нападає на місцевих, кусає їх до крові. Люди боялися виходити на вулицю в сутінки, провели обстріл вовків, так напади все не припинялися. Згодом дочку поміщика схопили на «гарячому». Дівчину лікувати, та все нічого не допомагало. У лікарняному ув’язненні їй ставало все гірше. Згодом панночка померла і батько, на упокоєння її душі, побудував храм, в цокольній частині його й похована одержима «діва», з метою заспокоєння її душі. Це храм розтушований біля Рибальського, на території Психлікарні.
Будівля має незвичайну форму: ротонда з пов’язаними з чотирьох сторін одноповерховими корпусами у формі хреста. Висота храму 8 м, в купольної частини розташований зенітний ліхтар. У 1930-і роки церква була закрита, і довгий час її використовували як склад лікарні. Сьогодні ж у храмі відновлено служіння і цей пам’ятник архітектури початку ХХ ст. доступний для відвідувань. Але чи дійсно під храмом похована жінка-вампір, Ксенія? Історики не однозначні з відповіддю. Дійсно, під будівлею є велика цокольне приміщення, але до сьогодні археологи його не досліджували. Будемо сподіватися, що в найближчому майбутньому ми дізнаємося правду про цю історію та її героїв, гідних пера письменницького. В усякому разі, моя бабуся, що є нащадком поселенців що мешкали в цих місцях до революції, частенько мене лякала «навіженою панночкою»
Цікавий факт
У часи старі, в спекотну пору року. ріка Самара дуже міліла й через неї утворювалася ніби дорога. Частина мала назву «Воловий шлях» – чи то за звивистість, бо ж минати треба було великі ями з водою, .чи то за те що нею селяни водили на продаж на ринок на Ігрень волів.
Нині Самара теж багата на впадини та ями, мілину… Є на ній поруч Рибальського й затоплені острови, які нагадують про знаменитий «Воловий шлях», яким могли йти у старі часи наші пращури.
Уявімо й ми як цими землями йшли чумаки чи козаки..
Дякуємо за увагу до Українсього та підтримку каналу.
Канал Анфіси Букреєвої усі бажаючі можуть підтримати розвиток каналу Приват Банк 5168745604264090 Канал створений для популяризації українського та висвітлення проблем. СЛАВА УКРАЇНІ ТА УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДУ!
РИБАЛЬСЬКЕ: ДРЕВНЯ КОЗАЦЬКА ЗЕМЛЯ
ДНІПРО-SICH.News 
