Серце так і кличе у мандри. Але куди поїхати так, щоб і місце розташовувалося недалечко від Дніпра, й було мальовниче, багате легендами, історично цікаве? Пометикувавши трохи, обираємо духовну святиню, що здавна особливо шанувалася серед українців, бо вважалася захисницею козацтва, вільних душ — Самарський Пустинно-Миколаївський монастир.
Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.
Під спів пташиний
У дорозі — вже майже годину, шлях добігає кінця, а серце тріпоче в очікуванні дива. Із м. Новомосковськ звертаємо на Піщанку й ось-ось маємо з’їхати з головного автошляху — в бік півострова, на якому й розташувався монастир. Дорога пролягає через мальовничий лісок, звивається змійкою серед високих дерев. Раптом у відчинене вікно машини вриваються пахощі трав та квітів, і нас заколисує піснями чудернацький голосистий хор. То спів пташок стрічає біля козацької святині.
«Як тут гарно! Як дихається вільно!» — зазначає наш водій і краєзнавець пан Анатолій. Важко із цим не погодитись. Ще хвилина — й помічаємо відбудовану дзвіницю, сяючі на сонці куполи та хрести, мов мереживом кованим вкриті.
«Що ж ми тут робитимемо? Чи захочуть з нами поспілкуватися місцеві монахи?» — спадає на думку.
Мов почувши це, з монастирської будівлі виходить монах, пан Микола. Немолодий уже чоловік, проте, жвавий та усміхнений.
«До нас гості! Заходьте. Як забажаєте — розповім про історію монастиря, покажу найцікавіші місця», — мовить він доброзичливо.
За розмовою розуміємо, що нам неабияк пощастило з гідом. Новий знайомий — людина відкрита та захоплена історією України, цих місць. Скільки усього нам розповів ченець Микола!
До того ж провів у найдивовижнішу частину святині — монастирські підвали, де нині знаходяться дві підземні церкви. Та про це — поступово…
Козацький батько
За офіційними даними, святиню засновано на початку XVII століття ченцем Паїсієм. Та в датах є певна неточність,бо вже в 1576 році в грамоті польсько-литовського короля Стефана Баторія згадується «місто Самарь з монастирем і перевозом». Тож маємо вагомі підстави вважати, що загалом обитель уже й до цього існувала, тобто є значно давнішою. Дослідники стверджують, що Самарському монастирю не менш як 800 років. Місцина ж, де розташувалася святиня, була добре обжита людьми ще задовго до цього.
За часів козацтва січовики часто приїздили до монастиря, аби відпочити душею, ставали поруч на зимівлю, перебували тут на лікуванні (місцева джерельна вода вважалася цілющою). Крім того, часто старі воїни доживали свого віку у монастирі. Але який вигляд він мав за тих часів? Відомо, що святиня складалася з церкви, шпиталю, дзвіниці й навіть школи. Запоріжці завжди щедро фінансували дану обитель.
Та й не дивно — тоді тут навіть казна козацька була й клейноди переховували!
Загалом, історія обителі не була спокійною, як і життя козаків. У 1687 році поруч зі святинею москалі вирішили спорудити Богородицьке містечко. Це будівництво досить занепокоїло запорожців, і вони категорично висловили своє невдоволення російській імперській владі. Ченці Самарської обителі також підтримали козаків. Тоді російські війська оточили монастир і разом із козаками, монахами, які зі зброєю захищали святиню, піддали тортурам. Так будівлю було варварськи зруйновано.
Згодом козаки відбудували її, але й надалі вона неодноразово опинялася у вогняному вирі життя країни, вважалася прихильницею вільного козацтва, його берегинею. У 1791 році монастир перетворили на Будинок катеринославських архієреїв. Упродовж ХІХ ст. на місці старого комплексу з’явився новий архітектурний ансамбль. На території монастиря побудовано й дзвіницю заввишки 96 метрів (такої ж висоти була й дзвіниця Києво-Печерської лаври. — Прим. авт.). Та новий розквіт знищили революції.
Примари минулого
У 1930 році Самарський Свято-Миколаївський — скасований комуністичною владою. Жорстоких тортур зазнають не тільки ченці, але й церковні будівлі — їх пограбовано, знищено й саму дзвіницю. У ті роки історія давньої святині відзначилася найжахливішими сторінками.
Ще й досі про це пошепки розповідають ченці: «Тут таємно діяв певний бактеріологічний інститут, що проводив власні випробування й на діточках. Бідні діти часто від тих тортур помирали! І їхні маленькі тіла скидали у вапняну яму, що розташовувалася неподалік. Аби вже ніхто не знайшов отих безневинних жертв!» Нині зазначене місце знаходиться неподалік входу в монастир…
Така оповідь навряд чи налаштовує на позитив. Тож, почувши подібне, ми були пригнічені. Проте навколишня природа, старовинна архітектура монастиря — усе це швидко розвіяло сумні думки. Та й наш гід не дав засумувати. Показав гарно доглянуті сад, монастирські городи. Слід зауважити, що деякі старі будівлі потребують нагального ремонту, мають численні тріщини. Проте — цікаві архітектурно, мальовничо вписуються в навколишній пейзаж зі звивистою річечкою Самарчук (притока Самари), що обіймає монастир із двох боків.
Зараз колишня козацька святиня об’єднує чотири храми: Свято-Миколаївський, трапезний — Антонія і Феодосія Києво-Печерських, Преображенський і підземний храм Кирика й Улити.
Ведучи нас монастирським подвір’ям, ченець Микола згадує про одного з найвідоміших тутешніх меценатів Кирила Тарловського (1709-1784), який іще відомий історії запорізького козацтва як «дикий піп». Біографія цього героя гідна пера романіста. Отцю Кирилу випала доля обвінчати доньку першого російського імператора Петра I, Єлизавету Петрівну, з козацьким сином Олексою Розумом, майбутнім князем Олексієм Розумовським! Та коли на престол зійшла Катерина II, священику, який доти користувався при дворі чималими почестями, довелося тікати від гніву «шаленої імператриці». Якось запорозькі козаки наздогнали у Придніпровських степах брудну, ніби здичавілу, людину, нагодували. За розмовою із подивом довідалися, що це досить освідчений священик. Запропонували йому очолити Січову церкву. До самої смерті Кирило Тарловський старанно опікувався Самарським Свято-Миколаївським Пустельним чоловічим монастирем. Трудами «дикого попа», щедрістю колишніх запорозьких військових старшин у монастирі замість старого дерев’яного собору було закладено кам’яний храм, відбудовано монастирські будівлі. Кажуть, десь тут, під мурами церковними, й поховано Тарловського. Та й не його одного!
«Нещодавно під вагою машини під будівлею церкви провалилася земля й відрилася велика ніша (алтарна частина)», — розповідає ченець Микола. Там було виявлено не одне поховання священиків та монахів, котрі служили у монастирі. Та досліджувати поховання не стали — монахи замурували провалля, що утворилося під усю алтарну частину. Це ж чимала кімната за розмірами!
Загалом монастир Самарський — доволі містичне місце. Прочани й навіть монахи кажуть, що часто бачать у монастирі привидів, зокрема привід якогось ченця, який мандрує святинею ночами, ніби боронить її від злих людей. От і образи січовиків, гетьманів деколи виринають поруч монастиря, у його келіях. Розмірковуючи про містичне, спускаємося до підземелля.
Тут вогко й темно, але ж яка цікава архітектурна споруда. Цегляна кладка нагадує часи Київської Русі. Схоже можна побачити у фільмі «Іван Васильович міняє професію». Ніби давній древній Кремль чи Київ! Певно, для сучасних будівельників було б цікаво вивчити технологію подібної кладки.
Відійшовши трохи далі з камерою, раптом помічаємо, як якась тінь рухається поруч. «Хтось тут є ще, крім нас?» — запитуємо у монаха. Пан Микола впевнено зазначає: «Нікого».
Згодом знову відчуваємо присутність сторонньої істоти. А може — духа? Ще неодноразово бачимо тіні, обриси людей, які наче рухаються коридором. На ще одне зауваження, що «хтось тут є», монах лишень посміхається: «Тут часто бачать привидів».
Може, то монахи чи козаки, а може, розстріляні за часів вітчизняної чи замордовані діти? Трохи лячно стає на серці.
Та чи можна залякати журналіста привидами? Ні. Намагаємося зробити більше цікавих світлин і знову віддаляємося у самоту коридорів. Зрештою, помічаємо нове диво — біля підземної церкви у вузеньку нішу віконечка залітає пташечка. Підійшовши її роздивитися, бачимо алтарну частину підземної церкви. Вона складається з кількох ікон та лампадок. «Церква не є розписаною, але це не заважає розмові з Богом», — додає ченець Микола.
Дійсно, у тутешніх підземних лабіринтах та храмах відчутно певну таємницю, душа тут, ніби на сповіді, — на сповіді перед тими, хто захищав Україну, хто відчайдушно шанував козацьку святиню й захисницю вільного народу — Самарський Пустинно-Миколаївський монастир.
Анфіса Букреєва-Стефко,
фото автора
підтримати розвиток каналу Приват Банк 5168745604264090
ДЯКУЮ ЗА ПІДТРИМКУ!
ДНІПРО-SICH.News 